Ще я тримаюсь. Єсть ще з півпуда борошна. Їм я самий хліб, курю махорку, та й то обмежено.
Вночі.
Підчас спекулянтської подорожи мені трапилася ще одна пригода, яку я вже забув і з наслідків її скористався оце допіру.
Справа така. Їхати мені випало ввечері та ще й на вагоновому даху — всередині вагонів було повнісінько, як оселедців. Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарніле повітря обливало ввесь час обличчя, внизу наобабіч широкими просторами бігла земля, й було почуття вільного дужого лету під хмарами. Я встав і заспівав. Мою пісню підхоплено на инших дахах та в вагонах, і потяг летів справді як дивовижний співочий птах, повний сили й завзяття.
Я зліз, сп'янілий з руху, пісні, повітря й простору. Мене перегонили спекулянти й спекулянтки, і їхній вигляд викликав у мені ніби давнезні спогади про події, що відбулися допіру. І було гарно, ніби я не мав нічого ні позад себе, ані попереду, й мене брав сумнів, чи справді я єсть.
Ззаду покликано:
— Товаришу! Товаришу!
Я озирнувся. Товста жінка, зігнувшись під лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився.
Вона кинула лантух на землю, майже плачучи. Вона, бач, забарилась у вагоні й не запо-
