Пані Оксана повернулась з великою сковородою, де танцювало сало з цибулею.
— Прохаю к столу!
По вечері прощались. Павлусь робив римський уклін, а пан Каземир цілував пані Оксані руку. Володимир Петрович провів гостей у сіни, а коли вернувся, пані Оксана позіхнула й промовила:
— Спать, Володю? Мітя, марш, роздівайся!
Дмитрик скривився й заплакав:
— Я не хочу… спати…
Він плакав глибоко, не по-дитячому тужливо. Він ніби відчував нудьгу нерухомої ночи й кволого світла каганця.
Володимир Петрович схилився коло нього:
— Цить, Дмитрику! Лягай, усі сплять…
Він відніс сина в ліжко, а сам повернувся до темної хати — пані Оксана забрала каганця в спальню. Зачинив вікна, потім пішов засувати двері. Він навмисне робив це поволі, щоб не бути в спальні, поки роздягається пані Оксана.
Володимир Петрович прокинувся рано. Він заклав під голову руки й лежав. Кожен день він зустрічав з невиразним острахом. Не тому, що наступний день міг щось змінити в його житті, а тому, що цей день буде подібний до всіх минулих.
Найстрашніше було те, що Володимир Петрович, дорослий здоровий чоловік, утратив вплив на життя. Воно точилося по-за ним, лишаючи йому тільки дивуватись та смутніти. Життя складається з двох сил: великих обставин і маленького „я“. Маленьке „я“ робить людину ча-
