Вечір. Напівтемна велика кімната. В обставинах безладдя. Просто — двері, набік — теж. На авансцені — ліжко, неприсунуте до стінки; на йому лежить хворий Чоловік. Коло ліжка на одному стільці стоять ліки, шклянки й горить свічка; на другому стільці сидить Жінка. На її вродливому обличчю — збентеження й туга. Чорне волосся неохайно прибране, а на кофточці з високим коміром де-де непозастібувані ґудзики. У Чоловіка надзвичайно рухливе обличчя. Він хвилюється й обличчя що-раз змінюється. Худий, знеможений довгою хворобою.
Жінка. З ласкавим проханням. Час уже ліків зажити.
Чоловік. Обличчя його пересмикується злобою. Говорить хрипуче. Не хочу. Не поможе. Пив уже.
Жінка. М'яко. Як знаєш. Тільки не хвилюйся. Це тобі шкодить. Лежи спокійно. Хочеш, я тобі розкажу казку?
Чоловік. З огидою. Не хочу казки. Я конаю — до чого тут казка?.
Жінка. Винувато посміхається. Ти не помреш. Лікар сказав, що ти одужаєш. Тільки-б не хвилювався.
Чоловік. Слухає її. Знаю, що помру. Чую, що помру. До Жінки. Слухай! слухай! Як я страждаю! Не того, що жити хочу, а того, що не знаю. Нічого не знаю… Раптом підводиться, хапає Жінку за руку. Скажи, що там, за рисою, що межує життя від смерти?
