ловік помирає, та не знає, що вдіяти. Хворий затих, витягується, руки його висять по боках, голова теж звисає з ліжка. Жінка схиляється навколішки перед ліжком і кладе голову на труп.
В цю мить вся кімната, за винятком кутка, де лежить мрець, освітлюється яскравим світлом, передні двері широко розчиняються і під тихі згуки дизгармоничних мотивів, трохи пританцьовуючи, входить пишний кортеж Смерти. Вся челядь її, як юнаки, так і дівчата, в химерних убраннях, обсипаних блискучими каміннями. Смерть — молода жінка ніжної вроди з розпущеним розкішним волоссям. На ній рожеве убрання, легке й прозоре; біляве волосся оздоблене діядемою, а маленькі виточені ніжки взуті в рожеві черевички, застібнуті великими рубінами. Її несуть на червоному фотелю різаного дерева; над її головою два юнака у такт музиці колихають широкі віяла. Фотель Смерти ставлять серед кімнати. Челядь шикується з боків фотелю й пританцьовує далі під невидиму музику. Два юнаки з челяди надходять до ліжка й підводять Чоловіка, хоч тіло його лишається на ліжку. Жінка стоїть навколюшках, схиливши голову на труп, нічого не помітивши. Двійник Чоловіка в білизні. Юнаки ведуть здивованого Чоловіка до Смерти, вклоняються їй і зникають між челяддю.
Чоловік. Вражений. Хто ви, рожева, ніжна жінко?
Смерть. Посміхається; голос має мельодійний і здається, він бренить здалеку. Я смерть.
Чоловік. Майже кричить. Ви — смерть! О, ні! Я не можу повірити. Ви жартуєте, чудова незнайомко!
Смерть. Докірливо. Невже й ви були таким наївним, що повірили тим портретикам, де мене малюють кістяком з косою?
Чоловік. Захоплено. Ви — смерть! Смерть, якої я так боявся! Тепер я радий був-би двічи на день конати, аби тільки бачити вас! Потопа-
