ще страшнішими. Тоді чоловік цілував її, а вона таки боялася. Вона питала:
— Що буде, як прийде Махно?
Він сміявся:
— Лікуватиму його молодців.
Махно прийшов і розстріляв її чоловіка. Десь за селом, уночі.
Бій був уже в місті. Луна несла постріли попід самі вікна, земля стугоніла, приймаючи гарматні набої.
— Партія білих з чорними кінчається на користь чорних, — промовив Андрій Петрович.
Ксана мовчала. Вона стелила свої думки туди, де танцювала смерть. В пострілах вона вчувала симфонію смерти. Бій — це музика, це залізна оркестра. Вона уявляла собі степи. На високій, давезній могилі стоїть смертельний диригент. Це Махно. Який він? Бо він убив її чоловіка.
І от, піддавшись гарячій навалі жалю, Ксана заридала. Вона на всю глибінь відчула жах долі й невблаганність боротьби, що точилася, все осторонь захоплюючи й ламлючи.
Андрій Петрович взяв її за руку й силоміць повів з темної кімнати.
— Годі, годі, — казав він, — бачите, куди доводить хоробрість.
Стрілянина розлягалася невидною курявою десь зовсім близько, ніби стріляно раптом з-за плеча; над головою, зідхнувши, розпадались шрапнелі, будинки нервово кидались і трипотіли.
Андрій Петрович звів Ксану сходами до льоху, де сиділа родина. Тут, під землею, у світлі полохливого каганця, бій озивався притлумленим грюкотом. У цій напівтемряві, невиразні тіні від себе кинувши, збилися люди.