Старий і молодий міцно обнялися по-приятельськи.
— Коли комуніст одягає чужі реліквії, а свої ховає, то він має це з'ясувати…
Андрій Петрович сказав так і посунув Альоші стільця. Альоша скрутив козячу ніжку з махорки й закурив.
— Ддааа, — промовив він, — як який комуніст. Адже комуністів є три категорії. — Передусім — фанатики; кожен нерв у них кипить, вони прекрасно вмирають. Потім є холодні й такі неприємні, але вони прекрасно мислять. І є ще шахраї, що прекрасно спекулюють.
— Я певний твоєї категорії, Альошо, але можу тільки догадуватись про твоє становище.
— Да, — сказав Альоша, — я шпиг при штабі Махна, і не поганий, вірте на слові!
— От, Альошо, я ввесь час про це думаю! Знаєш, здається, ніби історія випробувала різних способів перемагати спеціяльно для того, щоб ви їх використали!
— Ми й перемагаємо, — засміявся Альоша. — От їдеш з села до села, верхи по незнайомих первісних степах, потім спиняєшся десь, і викидають чорний прапор. Тоді звідусюди з'їздяться, мов земля їх родить: крадуть у батьків коні, кров'ю здобувають обрізани — й до Махна! І всі вони сірі, ці хлопці… А чом ідуть? Бо самі невиразні, і в нього — теж! Що село? Хіба що безкінечна потенція. Отакий і Махно. Звичайно, міщанам здається, що він великий, а міщанкам — що вродливий, а це просто так, іграшка обставин.
— А хіба инакше буває? — спитав Андрій Петрович.