сохлі, бо краще горять… Та й сам я, вивернувши кожуха, хіба не подібний був-би до якого давнього Гава?
Альоша взяв його під руку й міцно притис.
— Ех, ви, філософе печерного віку! А мені так зовсім не шкода, що ви й подібні до вас трохи пожили в льохові — їй-бо не жалко!
Андрій Петрович засміявся й трусонув своєю сокиркою.
— Та й я не дуже смучуся! От тільки ти даремно на мене, Альошо, образився, як згадав про дикунство. Ти думаєш, дикунство що? Це молодість душі. Я бачив тут матросів і думав: які вони по-страшному молоді! І нічого спільного з комунізмом не мають. Це — тіло. А дух — культура. Це й є завдання: поєднати. Вдмухнути, за біблійним прикладом, дух культури в це молоде, пристрасне дикунське тіло. Нічого більше для комунізму й не треба…
Він раптом спинився. Вони дійшли до бульвару, що перетинав їм шлях.
— В чому річ? — спитав Альоша. — Ви, може, побачили між деревами тіні класового підходу?
— Дивись, — шепнув Андрій Петрович, і Альоша відчув його хвилювання, — ти бачиш, пиляють…
На бульварі дві постаті, схилившись навколішки, пиляли огрядну акацію. Навкруги було порожньо й конспіративно.
— Альошо, голубчику! Поможи мені… ми швиденько звалимо — раз, раз… А далі, я сам упораю.
Старий був стурбований невимовно, він нервово стискував свою сокиру.
— Нема коли красти дерева, коли маєш придбати цілий світ, — засміявся Альоша, — прощайте, мій сивий учителю! Вірте мені — тільки не гні-