що гусли й насувалися, він виразно бачив блідоту її обличчя, зморшки й погаслі очі. Він згадав колишню Марточку на станції й себе. Там почалося їхнє тихе кохання на платформі, коли гаснули лихтарі після вечірнього потягу. Потім вона родила дітей, а він працював. Життя було таке гарне… Він затулив обличчя руками, припав до матрацу й заплакав голосно, як ображена дитина, хлипаючи й захлинаючись.
Повернувся Колька.
— Кришка. Повезли, — сказав він.
Почувши, як плаче батько, він спинився. В батькових стогонах він уперше відчув глибоке гнітюче горе. Він поляскав батька рукою по плечі:
— Папко, брось! Ну, забрали — й хай. Велике діло — проживем. Будемо вдвох робити… Папко! — Він подумав і додав:
— Службу покинь. Будемо спекулянчити. Компанію наберемо. Не плач!
Він справді почував себе бадьоро. Папа й мама, що командували ним раз-у-раз, тепер такі безпорадні. Він візьметься до праці, годі вчитись і байдикувати! Тепер такий час, що коли не подбаєш за себе, то й помирай. Та й батьки вже старі. Важливість хвилини надавала йому спокою і певности.
— От ви й не подивились, що осталось. Де сірники?
Колька здобув десь сірники, взяв каганця й розпочав господарські оглядини.
— Тарілка… спідниця… моя сорочка… — бубонів він десь.
Андрій Петрович тим часом прибрав у своїй кімнаті. Всі книжки знову лежали на своїх міс-
