степи, то більша тиша й спека огортала його. Навіть коники не сюрчали, не літала мушва. Безкрая палюча жовтизна різала очі. Він ішов ніби на руїнах великої пожежі, де огонь знищив усе рідне й близьке, де навіть спалено частину його серця.
Одійшовши з чотири верстви од станції, він побачив коло шляху зв'язаного мотузом чоловіка, що лежав собі непорушно. Нахилившись до нього, Васюренко пізнав свого земляка, Степана Безрукавого. Ножа не було й парубок зубами розв'язав вузли; дядько Степан тільки стогнав.
— Що це вам, дядьку? — спитав Васюренко, — хто це вас так? Я аж злякався, побачивши.
— Ой, не питай, хлопче! — стогнав Безрукавий, розминаючи ноги та руки: — на цій мотузці й повіситись… Всього рішили, всього, як єсть…
Він надсилу підвівся і пильно озирнувся. В канаві около шляху лежала перепічка, чорна, як земля. Безрукавий схопив її, одломив половину й жадібно почав запихатися. Васюренкове серце йойкнуло, раптом бризнула йому в рот слина й він одвернувся.
Дядько Степан мовчки сопів, ковтаючи зашкарублі шматки. З'ївши половину перепічки, він з жалем подивився на другу половину й засунув її за пазуху. Потім видобув із кишені книжку, одірвав клапоть, витрусив із заялозеного кисету решту тютюну, досипав трохи сухого зілля, що валялося долі, й скрутив цигарку.
— Огню немає?
— Ні.
Васюренко сів біля його й витер рукавом на шиї піт.
Дядько Степан зідхнув і розказав:
