Василь посміхнувся.
— Може й мій теж буржуєм був, — не знайомий з батьком, ні з матір'ю. Хтось мене народив, спасибі їм, та й кинув на вулиці.
Василь закурив і плюнув на біжучу землю. У вагоні заворушився воєнком і голосно позіхнув. Далі він підвівся і підійшов до дверей, кліпаючи очима.
Потяг раптом звернув і місто вже лежало просто перед ними. Туман розходився. Місто росло, насувалось на них і розпадалось на будинки.
— Вже приїхали? — спитав воєнком.
— Воно таке саме… таке саме, як і було, — казав Данченко, не зводячи з міста очей; — он я бачу вокзал, театр.
Василь плеснув воєнкома по плечі.
— А що, воєнкоме, будемо гнати бензину на на горілку?
— А будемо, — відповів той, чіпляючи до пояса револьвер.
З їхньої мови прокинувся Тимошівський, жваво потягся та й собі висунувся з вагону.
— Оце добре, — гукнув він, — як я занудився без великого міста!
Він засміявся й погрозив кулаком.
— Ну, держіться, дівчата й жінки! Літуни їдуть!
Потяг спинився коло станції, і всі злізли з вагону.
— Ти до тітки підеш? — спитав Данченка Василь.
— Так, — відповів той, — але не заздри мені, я обіцяю й тобі знайти помешкання в неї.
Василь потягся.
