Тітка тискала його руку, але її слова були Сергієві чужі: тітка була така сама руїна, як і місто.
Рипнули двері, Галочка повернулась. Сергій глянув на неї й зрозумів, чом вона не любила згадувати про смерть родичів: то була жінка, що допіру стала нею; в її постаті й обличчі вчувалась весна. Весна віяла з кожного її руху, й вона щедро сіяла той дарунок навкруги. Смерть тікала від цієї дівчини, і Сергій згадав, дивлючись на неї, казкових царівен з сяйливою зіркою на чолі.
— Галочко, — радісно засміялася тітка, — чи пізнаєш ти, це твій брат у-перших, Сергій. Пам'ятаєш, ти ховалась од його, як була мала.
Галочка здивовано простягла Сергієві руку й собі засміялась.
— Ви мій кузен! Треба бути такою пустункою, як я, щоб вас не пізнати. Я-ж тікала від вас малою, а ви-ж аніяк не змінились!
Тітка прикро глянула на неї:
— Може й тепер тікатимеш? І яка ти дурненька! Ніби Сергій справді опудало яке.
Літун посміхнувся.
— А таки опудало. Я знаю, що поганий. Це для мене не таємниця.
Справді, він знав це. Такий уродився! Він був низький на зріст, з горбом на спині й мав надміру довгі, як у малпи руки. Плескуватий ніс, висохлі губи, косенькі хінські очі, ріденька рослинність робили його обличчя непомітною плямою. А Галочка була така ясна, така повна життя! Сергій почував себе пусткою перед нею і, здавалось, ніколи не бачив жінки так близько, ніколи так гостро не відчував її принад.
