Василь ударив його до плечі.
— Люблю тебе, воєнкоме! Ти людина товариська і вигадав добре. Кафе під радянським соусом! Лиха година! Тут тобі й лекції про комуну, і неписьменність ліквідують, і чарочка кружляє. Це мені до вподоби.
— Знаєте, як ми його назвемо? — гукнув Тимошівський. — Клуб „Амортизатор“! Так і зареєструй його, воєнкоме, а вивіску я сам намалюю.
— Веди мене до себе ночувати, — сказав Данченкові Василь: — бо ще не маю де на цю ніч.
Сергій взяв з вагону свої чемодани, і вони пішли.
— Ти не думай, — сказав Василь, — що я не знайшов собі приміщення. Цілий день ходив, а знайшов таки. О, я знаю, чого мені треба! У мене ставка на інтелігентку, що голодує, — і є така. Чоловік, видимо буржуйчик, злякався Радянської Влади й забіг. Казала, причепурить кімнату. Я вже взяв її на око. Ти маєш горілку?
— Є пляшка.
На тій вулиці, де стояв тітчин будинок, вони зустріли Галочку. Сергій привітався, до неї.
— Та ти теж уже маєш знайомство! — скрикнув Василь.
— Це моя сестра в-перших.
— Добра краля! Симпатичне дівчатко!
Сергій примовчав трохи й сказав:
— Василю, ти ходитимеш до мене й зустрічатимешся з нею. Я заздалегоди прошу тебе — не займай її!
— Го-го! та чи не собі ти її готуєш?
— Ні, не те. Просто вона чесна, гарна дівчина, а ти — босяк.
— Даю тобі своє босяцьке слово, — урочисто промовив Василь, — що не братиму її на око.
