те, що зараз же зробила вона й людям усім пекло, та й коханому чоловікові заливає за шкуру добру порцію сала, не даючи йому спокою своїми примхами та коверзуванням. Але разом з тим лялечка тямить де-що й по-за танцями та модами; вона не така вже наївна, не вважаючи на всю свою ефирність, щоб навіть у коханні задовольнитися принципом — „сухарі з водою, аби, серце з тобою“. З тобою, то з тобою, але сухарі та ще з водою — брр… Бо от коли перед шлюбом бабусечка подарувала нашій лялечці добренький маєточок Дубці, і коли жених попробував був глянути на подарунок з погляду закоханого — „садок, мовляв, зелененький, квітчастий“, то лялечка зразу ж поставила справу на належний грунт: „садок зелененький, садок квітчастий… Ти — згадай, серце, які Дубці дохідні.“ Про „заморську нісенітницю“ вона в одно ухо впускала, а в друге випускала, а от про доходи добре пам'ятає, бо в гарненькій голівці сидить практичний розум Коробочки. І чоловіків хутір вона швидко по своєму приборкала.
|
Здається, що в хуторі тихо й мирно: цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коілось, що там діялось! Люде прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточки і ті в неі не гуляли. Діти сади замітали, индиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, та все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була: все бачила, всюди, як та ящірка, по хуторі звивалась і Бог іі знає, що в ій таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить. |
Чепурне личко вже ошкирилось вовчим зубом, а делікатна ручка простяглася по „доходи“. І може найгірше те, що панська воля не тільки на тіло кріпаків мала силу, а й душа од неї не сховається, — ті найглибші, найінтимніші сторони життя, в яких людина хоче бути сама собою, в яких вона шукає собі вищої відради й потіхи. До всього достає панська рука, все зможе „душевладѣлецъ“ оплювати, опоганити і в саму душу „своїх людей залізти з чобітьми. Що може бути гірше від такої, напр , картинки. Дівчина, що оповідає про панію-інститутку, полюбила парубка з двораків; зрідка урвавши якусь там хвилину, вона побачиться з ним, поговорить і — „весела душа моя і світ мені милий і таке в світі гарне все, таке красне“. І от саме під час такого блаженного, тихомирного на-
