що заробляла поденщиною, віддала старшого сина свого у найми; довго не навертався він до роду, а як прийшов, то й пізнати його було важко, бо „зробився старший брат білий, як крейда, і справжній наймит“, як формулувала своє вражіння маленька Галя. Сумом прошибає від тих картинок життя по наймах, що подає тут автор. І найгірше те, що з цього становища власне й виходу немає, бо коли кріпакові хоч і здалека, але ясною зорею світила воля, то наймитові за сучасного ладу ніякої надії не видко. Як вічний жид, мусить він тинятися по наймах, од одного хазяїна до другого, шукаючи „на свої руки муки“, а разом зневаги людської, призирства, поштуркування. Он старшого брата прогнав був хазяїн, але він просить матір напитати знов йому служби; така ж сама доля жде й инших, і вони мусять „занапаститися“, як говорить у цьому оповіданні автор. І, працюючи на чужих людей, наймит хоч сто разів може завдавати собі питання: „коли ж відпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з світу та кривда нерівна? Чи буде полегкість? Чи вменшиться хоч мало скорботи?“ („Дев'ять братів“…) — нічого йому не поможеться. За сучасного економичного ладу, що ввесь стоїть на експлуатації найманої праці, виходу наймитові робітникові нема, бо це ж не вихід справді, що подає цим разом Марко Вовчок, казковим способом присилувавши всіх братів „присягнути зеленому гаю“, тоб-то на розбій їх пустивши. Безперечно, що поодинокі особи з-помежи наймитів можуть і таким, або якимсь иншим, схожим чи несхожим спосомом розрубати для себе за-
