були ще раз на-ново почалися кілька років перед цим, коли видавництво „Вік“ обернулось до неї за дозволом випустити „Народні оповідання“ новим виданням, і виявились між иншим присилкою „Чортової пригоди“, що й надрукована була в „Кіевской Старинѣ“; але зробити ці звязки міцними й живими вже було запізно і вони зразу ж порвалися. Марія Олександровна обіцяла присилати ще нові оповідання, та так своєї обіцянки і не справдила. Блиснувши в „Чортовій пригоді“ в-останнє відгуком колишнього — чудовою мовою, Марко Вовчок замовк на віки…[1].
Та було щось і в самому таланті Марії Олександровни, скільки він одбився на творах Марка Вовчка, і в обставинах загально-російського життя, що й свою частину до того кінця окинуло. Талант Марка Вовчка був гуртовим талантом юрби, маси, — і от поки він обертався в сфері такого добре йому відомого гуртового з'явища, як кріпацтво, він справлявся з своїми темами так, що й вимагати кращого не можна. Та от зникло кріпацтво; якийсь час можна було, певна річ, обробляти в письменстві його пережитки, наслідки і т. и., але вічно жити старим, обертатися, мов білка в колесі, серед минулого письменникові не можна, тим більше, що життя, хоч і не прудко може, але все далі відходило від кріпацького грунту. Треба було шукати инших тем, або братись до инших методів письма. Талантові індивидуалістичному легко було потрапляти за життям, бо нова робота йому властиво й не була новою: йому доводилось малювати ту саму індивидуальну психологію, тільки за нових обставин і на новому грунті. Не те талантові гуртовому: гуртова психологія переміняється поволі, за переступних часів багато усяких впливів перемішується, старий світогляд руйнується, новий наростає й формулується повільно — і от талант, що звик мати діло тільки з гуртовою психологією, викинуто з стихії, йому звичної, в якусь иншу, де розглянутись важко і треба йти напомацки.
- ↑ До речі, — в одному з листів до видавництва „Вік“ Марія Олександровна писала: Є в мене чимало з старовини, та як думалось, що вже до смерти не доведеться того ворушить, то і лежить воно позаховане. Треба часу, щоб усе те порозгледіть та порозбіратись. Нехай трохи одужаю, то, сподіваюсь, не забарюсь Вам прислати де-що з старовини“ (лист із датою 1. III. 1901). Цікаво б дізнатися, яка спіткала доля цю літературну спадщину? Поминаючи вже чисто літературний іі інтерес, може там би знайшлось де-що, що б помогло росплутати ту загадку з псевдонімом…
