Ой то не сива зозуленька закувала,
Не дрібні пташки защебетали, —
То Ярославна, рано до схід сонця, слізно ридала,
Словами промовляла:
„Ой полечу, — каже, — я зозулею,
Та помчуся по синім Дунаю,
Сяду-впаду край річки Каяли,
Змочу свої боброві рукави,
Та обітру князеви керваві
На хоробрім тілі його рани“.
Ой у Путивлі на мурові зрана,
Ще й ясне сонце не вставало, —