тьої революції в Росії бути не може й не повинно бути… Бо такою є вже реально існуюча совєтська революція, що стихійно-підсвідомо виправляє процес російського національно політичного розвитку. І не боротися треба з нею, а все далі її націоналізувати, національно поглиблювати, використовувати її людей для національних і наднаціональних (!) досягнень. Всі еміґраційні московські течії змагають до одної ціли — до перетворення в життя Російської Історичної Ідеї. Солідарні вони й у тому, що ця ідея повинна проєктуватися на сучасну совєтську дійсність. Щож торкається шляхів до цього, то це тільки ряд варіянтів програмово-тактичного характеру…» —
І треба признати: московська еміґрація справді «має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути» національну еволюцію совєтського режиму. Ідеольогія і політика сталінізму ввійшла в гостро підкреслену фазу московського націоналізму. В «інтернаціональній» Москві — «родіна» офіційно проголошена священною, а московський нарід «провідним народом пролетарської революції»…. Навколо цієї символіки, совєтська влада творить культ обожування й галасливої національної гордости. Ґенезою цієї еволюції большевизму був по перше його згаданий нерозривний звязок з московською духовістю та її месіяністичною ідеєю, а по друге — внутрішні й зовнішні обставини, серед яких він опинився і які обумовлені банкроцтвом його первісної програмової концепції. Національна й великодержавна еволюція большевизму — це органічне явище, а
