Чи винна-ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога — милого питать.
Кого-ж сиротина, кого запитає?
І хто їй розкаже, і хто теє зна,
Де милий ночує: чи в темному гаю?
Чи в бистрім Дунаю коня напува?
Чи може з другою, другую кохає,
Їі чорноброву уже забува?
Як-би то далися орлинії крила —
За синім би морем милого найшла:
Живого-б любила, другу-б задушила,
А до неживого у яму-б лягла!
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
„Журись!" каже думка, жалю завдає.
О, Боже мій милий! Така Твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить;
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить;
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить…
Аж гульк — з Дніпра повиринали
Малії діти сміючись.
„Ходімо гріться!“ — закричали:
„Зійшло вже сонце!“ (Голі скрізь
З осоки коси, бо дівчата.)
„Чи всі ви тута?“ кличе мати:
„Ходім шукати вечеряти.
Пограємось, погуляймо,
Та пісеньку заспіваймо!"
„Ух! ух!
Соломяний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий, —
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі!
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам!… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить!
Ух, ух!
Соломяний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила“.
Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… ні-чичирик!
Схаменулись нехрещені.
Дивляться: мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото-ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
