Перейти до вмісту

Сторінка:Тась Ведмеді танцюють 1927.djvu/52

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Але ти згасаєш…

Діодор ліг у свій куток. Розпалене залізо пекло з середини всі м'язи й боляче било в гарячі скроні. Сили лишали його з кожним днем.

Він думав про свою роботу — віддав їй усе…

Думав про море, про довічну, неосяжену людським духом глибінь, про цвітіння аґави — раз на життя.

До свідомости дійшли пошепки сказані слова старого:

— Бог… Малярія…


По скелях на очах зростали жовтими свічками велетенські аґави. Крислате та колюче листя своє розпинали навкруги, ламаючи скелі. Скелі падали з грюком і свистом, а вони зростали без упину. Без упину зростали — впинали жовтяві мітли квітів своїх у сталеві хмари.

Він дерся на гору, бо мав дістати бодай зернятко плоду. Гора хиталася, рушило каміння, змітаючи по дорозі все, розбещений вітер на бурю обертався, а гори божевільно гули й стогнали.

Червона заграва насувала. Де оком кинути: — аґави — рушимі й велетенські.

Він дерся й падав. Здіймався й дерся знову.