Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала.
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль.
Зрідка налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила.
— Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці — крапка. Зелений вугіль і в огніщі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: „останній з могікан“. Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
— Нуда — певний, і нуда — непевний, бо инакше шукала б иншої правди. Тут тоска.