мировой пожар в крови…
господи, благослови!“
— треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб —
— жити один день.
І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як „колокольчик“, пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!
І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.
На бульварі проходив день.
Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечері старий газетяр тупо дивився на мимохідців.
… А бульваром проходило багато:
— одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.
Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя…
Иноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.
