через міру шанолюбивою людиною (зовсім без шанолюбства — ні риба, ні м'ясо), я міг би використати своє становище.
Але я дуже тиха, лагідна людина. І тому, коли мені, як літераторові, що подає надії, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навіть з охотою взяв її.
Отже там, де я працюю, де все так імпозантно, там ви найдете всіх, кого вам треба. Тут і Пульхерія Івановна Жоха, тут і тов. Крутик (мій заступник, прекрасний „зам“), тут і ціла академія різнобарвної професури.
Але більш за все мені подобаються ті весняні дні, коли потоки ласкавого сонця заливають усі кімнати моєї установи, коли з мого імпозантного будинку падає весняна „капель“, коли за моїм кабінетом шум ділового будня.
Я розвалююсь у кріслі, закурюю гаванську сигару (недавно прислав із Германії дипломатичний кур'єр) і кричу:
— Антошка!
Антошка тут-як-тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче — автоматично — пальцем у напис:
— „Без докладу не входити“.
— Що прикажете, товаришу?
Що ж я йому прикажу? Власне, мені нічого приказувати, бо за мене приказали мої підручні,
