Це теж деталь, і, „позаяк“ вона з життя, я й її пишу.
— Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.
|
І знову переді мною легкосиня даль надзвичайного минулого. І знову я чую далекий загірній голос: „пройдуть віки, найдуть свою змужнілість, пізнають радість журу твоєї прекрасної землі, відійдуть по древній дорозі в небуття, але ніколи не повториться народження твоєї мятежної нареченої“. |
— Тільки один раз!
— Тільки один раз!
Так б'є годинник над ратушею глибокої ночи, коли тривожно горить циферблат.
І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простріленій скроні. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
— Чи наздожену її — свою сірооку мятежну наречену?
Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль.
