людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Ніби-то я — не я, а китайча… Знаєте, з тієї-от далекої Манджурії чи Монголії… І от я, китайча, іду по вулиці й співаю:
Пекін, Нанкін і Кантон
Сєлі вмєстє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай, —
співаю оце та йду і йду. І дивлюся я кудись в Азію. А потім підійду до паркану (я, китайча) і так хитренько напишу на паркані: „Ле-ні-н“. Тоді повертаюсь і бачу: за мною бреде полісмен і стирає ганчіркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а він знову стирає… Тоді мені раптом зробилося весело. Думаю: і зовсім я не китайча, а Макс Ліндер. Ну, почекай же, гадаю, і знову пишу й пишу… А він стирає й стирає: брудною ганчіркою.
Хлоня зупинився.
— А коли я прокинувся, — говорив він далі, — то — що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пішов топитися, бо я згадав, що Леніна я вже ніколи не побачу.
Хлоня відвернувся, а анарх почув на своїй руці дві теплі сантиментальні краплини.
— Ах, який ти глупенький, Хлоню! — сказав ласкаво анарх.
