Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши в той бік, де самотно стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав у нім не більше, як прилив апатії.
Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п'ятнадцять хвилин вилітали потяги й мчались у степ по глухих дорогах республіки.
Високо підвівши голову, мовчки, ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки, коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.
Анарх одкинув у бік гілку й побачив сестру Катрю.
Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.
— Раненько ви підвелися сьогодні! — сказала сестра Катря.
— Як бачите!
— Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.
— Хіба ви ще й досі не одержали командировки? — спитав він, щоб що-небудь сказати.
— І досі! Вони остаточно мене замучили! — гаряче сказала сестра Катря. — Я буквально не маю вже сили жити тут.
— А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.
