Дерева розступались перед ним, ніби сами спішили дати йому дорогу. Зрідка налітав сіверкий вітерець, і тоді віти здригалися, і падали з них холодні росинки. Падали рясно, поспішно, раптово. Иноді крізь дерева пробивалася пляма голубого неба. Але в ту ж мить зникала: її знову обгортали сірі полотна розірваних хмар.
Коли анарх зійшов на бокову доріжку, він побачив у вікні сестри Катрі тінь. — „Трохи некрасиво, — подумав він, — потривожив дівчину“. — Але, згадавши про свій лист, що його залишив незапечатаним на столі, покривився. Йому неприємно було, що сестра Катря може прочитати його. І тоді ж він побачив, що тінь стояла, зігнувшись над столом.
…Але він уже знав, хто там. Коли анарх зійшов на ґанок, в дверях стояв метранпаж.
— Карно?
— Я! — просто сказав Карно й додав: — Треба зачиняти двері: так можна дівчину застудити.
— Але як ви сюди попали? — сказав анарх.
— Як? — і метранпаж усміхнувся. — Просто: ішов у свою палату, а по дорозі, як бачите, хотів зробити добре діло: двері зачинити дівчині.
Карно сказав і зник у темряві.
Анарх ускочив у кімнату. Лист лежав на столі. Сестра Катря й тепер рівно дихала. Очевидно, вона не прокидалась.
Анарх узяв листа, положив його в конверт і тремтячими руками заховав у кешеню.
