… Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. — О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не витримую й шаленію:
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
