що йому не помога; Настя ворчить на нього, що він дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старі, дивлячись на неї, собі плачуть.
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лаві, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самі стали радитись, що́ з нею робити? Настя — про-бі бігти до знахурки, щоб вмила або злизала, бо се їй мабуть з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю відшептує, нехай, що́ зна, те й робить. Так же Наум не тії, бо дуже не любив нї знахурок нї ворожок, що́ тільки дурників обдурюють, та з них грошики луплять, а самі не можуть нїякого добра нїкому зробити, хиба тільки біду, так-так! От він зараз достав Йорданської води, та й звелїв Настї, щоб нею натерла Марусї бік, де болить, і дав тієї-ж води трошки напитись, а сам підкурював її херувимським великодним ладаном, помоливсь з Настею Богу… аж ось і Маруся притихла і стала б то засипати. Старі вже хотїли з радости гасити і самі лягати, як тут впять Маруся не своїм голосом закричала: »Ох лишечко! колеть мене, колеть у бік, пече… Ох, трудно менї! Батїночку рідненький, матїночко моя, голубочко! ратуйте… поможіть менї!… Смерть моя!… не дає… менї дихати!…«
Бачить Наум, що зовсїм біда, треба що-не-будь і робити, схопив шапку, побіг до сусїди, розбудив, попрохав її, щоб ішла швидше на поміч до Настї; поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже й сьвітає. Не заходячи до дому, пішов у го́род. Був у нього знакомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трйох дїточок хрестила, так до нього пішов він радитись, що́ треба робити; а коли
