Наум став читати молитви, а Маруся силковала ся, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й зальєть-ся сльозами, переплаче, та впять чита. Настя чи перехрестила двічи, та й знемогла і тут-же впала. Сосїда подала Марусї у руки сьвічку і вже на силу руку розправила, бо вже стала застивати… От вже і гласу її не стало чути… Наум похиливсь, та над ухом їй голосно чита: »Вірую во єдиного Бога«, та »Богородицю«… а се вона — зирк очима, та й сказала голосно: »Чи ви чуєте?… Що́ се таке?« Наум впав на-вколїшки і каже: »Молїте ся усї! Янголи прилетїли по її душу!« Далї Маруся ще спитала: »Чи ви бачите?« Та й замовкла… здохнула важко… тільки й промовила: »Мати Божа!… прийми…« і успоко́їлась на віки!…
Наум скочив, сплеснув руками, підняв очи в гору і стояв так довгенько. Далї пав перед образами на-вколїшки і моливсь: »Не остав мене, Господи, Отець милосердний, у сюю горкую годину! Цїлий вік Ти мене миловав, а на старости, як менї треба було у землю лягати, послав Ти менї таке горенько!… Укріпи мене, Господи, щоб я не согрішив перед Тобою!«
Кинув ся до Марусї; припав до неї, вицїловав їй руки, щоки, шию, лоб, і усе приговорює: »Прощай, моя донечко, утїха, радість моя! Завяла ти, як садовий цьвіточок; засохла, як билинка! Що́ я без тебе тепер зостав ся? Сирота! пуще малої дитини. Об дитинї жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?… Тепер ти у новім сьвітї, меж янголами сьвятими; знаєш,
