Після сього бояре й понесли з хати труну, а Наум таки ще у слїд, хоч гірко плаче, а ще таки посилковав ся сказати: »Прощай, Марусю, з мого дому! Не довго ти в мене гостила, та з тобою усегда радість була… Ти не вернеш ся во віки, і я радости не мати-му тож во віки.«
От і понесли: поперед усього хрест сьвятий з корогвами, далї криша з мар сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчики як янголи, і в них хусточки. За-тим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири бояре; за ними попи з сьвічками і дякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалібно співають, що хоч не хоч, так заплачеш. От тут пішли дружечки по парцї, усї у свитах і тілько самі чорні ленти покладені на головах, без усякого наряду, і у кожної у руках зелена сьвічечка пала. За дружечками ішла сама собі сьвітилочка з мечем; за нею свашки, далї дружко і піддружий, а за ними вже несли труну на марах бояре; а Василь, як молодий, ішов з правого боку; на превелику силу іде і неначе й не він, нї до чого йому дїла нема, що́ йому скажуть, те й робе і туди йде, й очей не зведе з своєї Марусї… А вона, моя сердешна, лежить, моя голубочка, тим серпанком, що́ мав ся їй на весїльлї покривати, покрита уся, тільки вид не закритий; і здаєть-ся, що вона, лежучи, з висока усюди погляда; та ще, як вона хороше вмирала, то так і усьмішечка у неї на виду зостала ся, і вона нїби усьміхаєть-ся і потїшаєть-ся, що її так хороше ховають.
Василь би то може б і не зійшов би з місця, бо в нього і памяти не було, так його вели два старости у рушниках під руки.
