Тут увесь народ, кожний хоч по жміньцї, кидали землю у яму, щоб бути з нею у-в однім царстві, а далї бояре засипали лопатами і зовсїм докінчали і верх вивели, і у головах поставили хрест високий та товстий і зеленою краскою обмальований…
От і уся Марусї память!
Пришедши до дому, і попи і увесь народ і трудящі, стали лагодити ся обідати; Настя перша кинулась: »Де-ж наш Василь? Нехай мій голубчик, мій жених-удовець, нехай сїда на посад сам собі.« Василя нема! Сюди-туди, де Василь?… Нема нїгде…
Ськали, ськали — нема! Та вже один старий росказовав, що ще на кладвищі підняв його, і трусив і водою бризкав, і на превелику силу він очуняв, і віддихнувши трохи сказав, що піде проходитись. Чоловік пустив його і пішов до гурту, а де вже він дїв ся, він не вглядїв.
Кинулись бояре, хто помоторнїйший, ськать його; шукали і на кладвищі, і по бору, і де то вже його не шукали: нема та й нема! Нїчого робить, без нього пообідали.
Після обід, як усї, дякуючи Наума і Настю і поминаючи Марусю, порозіходились і як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там він? — Не було і нема! Послав до родичів — не чули і не бачили!
Справляли Наум і Настя впять і третини і девятини, і полусорочини і сорочини, як треба по християнськи… І що́ то за обіди були! На усе
