а не схоче — як хоче; я своє дїло роблю, поки є сила.
Минув вже і другий год. На третьому прийшов до них чоловік з города, а він того лїта ходив у Київ, та й каже: »Кланяв ся вам ваш Василь!«
Наум так і скрикнув від радости: »Де ти його бачив?« та й гукнув на Настю (бо вже собі на старости стала глухенька), щоб ішла близче слухати про Василя. Зрадовала ся і Настя, бо й вона дуже жалковала, що не було об ньому нїякої чутки; підсїла до того чоловіка і просила, щоб росказав, де він його бачив і як йому поводить ся.
От чоловік і каже: »Бачив його у Київі, і вже він не Василь, а… отець Венедихт…«
»Як се так?« закричали обоє старі.
— А так, каже чоловік, що він там пішов у ченцї.
»У ченцї?« сказали впять обоє, та й стали Богу молитись і дяковати, що довів його до спасенного путя.
— Він у Печерському манастиреві і вже дяконом, і при менї — так то росказовав той чоловік — служив Службу Божу. А як розпитав мене, що я з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: »Кланяй ся їм, я їх,« каже, »як отця і матїр почитаю, і що дня, як служу, то і їх і вмершу дочку їх на Божій Службі поминаю, і скільки дасть Бог віку прожить, що дня буду їх поминати. Через їх молитви Бог мене спас і вирвав з рук дявола; як вмерла Маруся, то я, грішний, биля неї закляв ся самому собі смерть заподїять, і як поховали Марусю, я тихенько від них, щоб мене не спинили, пішов сьвіт за очима,
