і повна карватка ще торішньої дулївки, що́ ще з вечера наточила йому Пазька у пляшку, а він, хоч і насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так і лїг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулївку квапив ся, бо ще нове лихо зовсїм його скрутило і він і сам себе з журби не тямив.
Яке-ж то там йому лихо зіклало ся і від чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе роскажу: і відкіля він так пізно приїхав, і зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого міцнїйша, та й слухайте.
Пан сотник Уласович був чесного і важного роду. Таки хто скільки нї зазна, то сотенною старшиною усе були Забрйохи; а дїди і прадїди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками, так від отця до сина так сотенство і переходило. От як і старий Улас Забрйоха, таки сотник конотопський, як помер — і що́ то жалковало за ним козацтво! та таки і усї люде, і старе і мале, усї плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дїтського батька, та биля церкви й поховали, і добре на усїх обідах помянули. Як же відпили сорочини і громада зібрала ся на пораду, кого начинити сотником, то усї у-в один голос так і гукнули: »А кому-ж буть? Уласовичу, Забрйошенку; якого нам лучшого ськати?« Оттак-то і настановили його сотником і став він із Забрйошенка вже й сам Забрйоха.
От він, поховавши батька, сюди-туди оглядївсь, аж вже йому годів двадцять цять; нїгде дїтись, треба женити ся, треба дївки ськати.
