»Що́-ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому мабуть замісць хвоста, чи що?«
— Хворостина сия, хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нїй вмістилище душ козацьких прехваброї сотнї конотопської, за ненахождениєм писательнаго существа і трепетаниєм десницї і купно шуіцї. Оттак відсипав наш Пістряк.
»Та кажіте менї по-просту, пане писарю! О, вже менї те письмо остило та опоганїло, що нїчого і не второпаю, що́ ви кажете-говорите. Тут і без вас нудьга узяла, і печінки до серця так і чую, як підступають,« сказав пан сотник, та й схиливсь на руку, та троха таки чи й не пустив слїзочок пари, другої.
— Горе менї, пане сотнику! казав Пістряк: мимошедшую седмицю глумлях ся з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дне, бих неподвижен аки клада, і нїм аки риба морская. І се внезапная вість потрясе мою унутренную утробу, а наче і паче, єгда прочтох і уразуміх повелїниє милостивого началства, збирати ся у поход аж до Чернїгова. Сиє, пане сотнику, пишуть щадя душі наша, да не когда страх і трепет обуяєт нами і ми скорбні падем на ложа наша і успем в смерть; і того ради скритность умислиша, аки-би у Чернїгов, а хто вість? чи не дальш іще. О горе, горе! і паки реку: горе!
»О горе, горе, Ригорович!«
— О горе, горе, Уласович!
Оттак-то горйовали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписаниє ійти у Чернїгов зо всею сотнею і зібратись зо всїм пирбо-
