ясочка, і каже: »Або може ви вже пообідали, так може або ськатись хочете, або що?«
»Не хочу!« один одвіт дає Уласович і не дивить ся на неї.
Посупившись вернулась наньмичка у кімнату, та й сїла у куток ворчачи: »Отто вже мабуть був у попа, та мабути там і обідав; бо вже ті попівни хоч до кого так підібють ся.« І усе, сидючи собі, знай коренила попівен.
А Микита Уласович знай собі сидить і дума про своє. Аж ось — рип! хтось увійшов у хату. Пан сотник зирк! аж то війшов не хто, як наш Ригорович. Мабути відсердив ся? Нї, він не відсердив ся, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що́ тут буде… От увійшовши, та мовчки і став биля дверей.
Не зрадовав ся ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: от теперички вже він не сердить ся і дасть менї пораду у моїй бідї. Так Ригорович бо не туди гне: як став биля дверей, та і став, і мовчить собі, і нї пари з уст не пустить.
»Що́ скажеш, Ригоровичу?« питав писаря пан сотник; а той йому одвіт дає, не сходячи з місця: »А що́ повелите, пане сотнику?«
»Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хиба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник а ти писар; а коли ми у двох у хатї, так ми собі брати. Сїдай же, будемо обідати.« Так казав Уласович.
— Дякую! я вже обідав. Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.
»Отто вже і бреше!« каже сотник. »Так сїдай таки, я обідати-му, а ти пий дулївку. Що́
