»Та цур їм, не споминай їх менї, пане писарю; хоч ще до вечера і далеко, а як налякаєш мене, то я усю ніч буду жахатись і не спати-му, усе відьом буду бояти ся.«
— Та нам не подобаєт їх устрашати ся, а довлїєт ізкореняти до третього роду.
»Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеть-ся клубком, кинеть-ся тобі під ноги, зібє тебе, та й счезне. Хиба-ж не бува сього? Чимало старі люде такого росказують, так що наслухавшись цїлу ніч дрижаки спати не дадуть.«
— Не точию стариї люде, но і аз можу вам повідати про таковоє глумлениє. Єдиножди, вечеру сущу, парубоцтво яша мя і поведоша на вечерницї, ідїже ядохом, гуляхом доволно, а пихом без міри, єлико можаху; і єще менї у твердости сущу, ійдох у своє містопребиваниє і не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу под нозї мої верже ся нїчтось; глава моя закружи ся і аз шатах ся і мотах ся сїмо і овамо, і не могущу ми удержати ся, падох аки клада і успох, і спах тамо недвижим аки мертв, дондеже возсия утро. Сиє же бисть не іноє, яко навождениє преокаянної відьми. Подобаєт убо їх добре привтюжити, да ізлиють дождь із своїх сокровенностей і да оросять землю.
»Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капости?«
— Не устрашим ся і не убоїм ся! сказав пан Пістряк. Блаженния і вічния слави достойния памяти, пріснопоминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, велелїпний пан сотник прехваброї конотопської сотнї, єгоже мудрому управле-
