і нам во оноє уремя субітки твориша… Ще добре і не вимовив, а хлопцї вже і мотнулись: розперезали, положили, сїчуть. І вже нашій Явдосї не до казки, вже і в неї у самої на спинї… латок з сїмдесять, як у чоловіка Сажки… Мовчала, мовчала, хотїла відтерпітись; так ще не родивсь той чоловік, що́ б утерпів під різками! Далї як заскавучить, як заскиглить, а далї як стане кричати: »Не буду до суду, до віку! батечки, голубчики! пустїть, пустїть!… Верну й дощі, верну й роси! буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригодї… тільки пустїть!«
»Годї!« повів Микита Уласович голосом поважно. А Пістряк знай своє: »Усугубляйте паче і паче!« Хлопцї не знають, кого й слухати: половина бє, а друга жде.
— А бодай вас, пане сотнику! так заворчав на нього пан Ригорович: іще було упятерить подобало за таковоє злодїяниє… Се вона менї зробила, що я після перепою химери погнав. От-таке злодїяниє!…
»Але, злодїяниє!« казав пан Забрйоха. »Тобі б усе тільки злодїяниє і робити. Тут тільки трихи та мнихи, а вже обідати пора. Ще чи буде після такого парла дощ чи нї, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утне який бешкет, так і того треба бояти ся. Звели лишень покинути Явдоху, нехай відпочине після такої банї. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемо ся до неї. Ходїмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А після обід не буду ськатись, та роскажу тобі, який менї бешкет зробили позавчора у Безверхім хуторі. Ти ще сього не знаєш.« Сказавши сеє, потяг пан Уласович до дому.
