що коли її не достану, то або утоплюсь або удавлюсь або сьвіт за очима пійду… Поможи, пань-матїночко!« та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти, та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотїла ійти.
— »Та як за тебе і ійти такій дївчинї?« впять каже Явдоха. »Вона дївка-козир, чи одежею чи на виду собі, так зовсїм дївка, а худоби і грошей до ката; а ти що́? Куди ти годиш ся?«
»Та дарма, тїточко, матїнко, дарма! Нехай я і стидкий і бридкий і усякий, а ти таки так зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене за-між пішла. Що́ копа, то копа отсе на столї лежить, а то от сорок алтин, та ще…«
— »Нї,« каже Явдоха, та й відсунула від себе гроші: »менї сих креймахів не треба, на-що вони менї? У мене усе є, і чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже і змилосердюсь над тобою, тільки зроби менї от-що…«
»Що́ звелиш, пань-матусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирйох кінцїв і запалю; чи звелиш усю конотопську дїтвору — що́ ви, відьми, не любите — так за один день усїх до єдиного і потрощу.«
— »І то гаразд, та менї тепер от-що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що́ зняв мару з людей, що́ я було наслала, як менї сїкуцію давали, так озьми його під арешт, буцїм він або прокравсь, або тебе лаяв, або що́ хоч на нього набреши і зведи пеню, та оббери у нього усю худобу — бо він собі заможненький — та щоб на тебе родичі його не гримали,
