нїчиєї журби, не знаю, хто сидячи на приспі журить ся об Демянові, що́ пійшов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто биля колодязя усю ніченьку з ним просидїла і на прощаньня зняла з руки срібний перстїнь і віддала з хусточкою, що́ сама усякими шовками вишивала…«
»Ох менї лихо, бабусю! Та ти усе знаєш!… Не гомони, будь ласкава, братїк прокинеть-ся та почує, та менї сьміяти меть-ся. Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночувати-меш, та й поговоримо з тобою!«
— »Під повн місяць, тепер-то і робити, що́ треба. Нехай братїк ійде до себе у хату, збуди його, а я тобі скажу, що́ треба робити, та дїлом спішити. Я знарошне до тебе сьогодня після вечернї з Києва пійшла…«
»Як се можно? З самісїнького Києва? після вечернї? Та сьому не можно статись!« пита Олена дивуючись. »Як таки можно від Києва так скоро дійти? І близенький сьвіт?«
— »Пожалуй, дійти не можно, так ми-то знаємо, як воно робить ся. Збуди лишень братїка швидче, нехай ійде до свого дїла, менї треба швидч поспішати.«
»Та братїку щось завадило, троха не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього отта чорнява молодиця, що́ коло корови ходить, та глянула та й усьміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло, чи соняшницї, нехай Бог боронить! чи що?«
— »Се все очи, усе очи наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братїка, а я навчу молодицю, що́ йому треба робити. Від неї стало ся, вона нехай і знима.«
