Смутний та невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник Микита Уласович Забрйоха у Безверхому хуторі биля панських хат, дивлячись, що панна хорунжівна Олена Йосиповна сидить на посадї з паном судденком Демяном Омеляновичем Халявським, а биля нього стоїть… Солоха! Дївка гарна, чепурна, одягна… бо що́ було на нїй до вінця позичено, чи плахта чи свита чи намисто чи скіндячки, то усе люде своє познимали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дїрява, розхрістана, і тільки що шматком старої плахти запялась, та й годї. От усе убраньня на нїй. Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що́ він їй і на річцї і над річкою при усїй громадї зробив! А й не він же то, коли по правдї сказати: то поравсь над нею пан Пістряк, він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на сьвітї усе так ійде: що́ писар збездїльнича, так йому і нїчого, а суддя з дуру, не знаючи дїла, підпише, так він і у відвітї, на ньому усе лихо і складеть-ся.
Стояв, стояв пан Уласович довгенько і розуму не приложить, що́ йому теперички на сьвітї робити! Забіг би на край сьвіта, так усе шлюбу не розірве: казав бо при вінчаньнї, що »не покину її аж до смерти«. А як гляне у вікно, його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспівують вже не так як учора, замісць Микитки та вже Демянка, а слїпий скрипник, сидючи у сїнях, що́ є духу скрипить Дербенський марш, а бісова відьма,
