нїгова і зараз подав письмо до пана сотника від самісїнького пана полковника чернїгівського.
Надувсь наш пан Забрйоха мов індик, і став шикати, щоб усї замовчали, і каже: »Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! а прочитай ке сей лепорт. Бач, менї нїколи; я теперички на посадї сижу, я молодий. А читай, читай; чи нема якої новини, або якої милости. Та голоснїйш читай!«
Поки пан Пістряк читав по складам та зопиняв ся над слово-титла, так ще нїчого; як же став по верхам читати, так ну! — фіть, фіть, та й тільки! Там було таке писано, що пана Забрйоху, таки нашого Микиту Уласовича, за-чим не послухав пана полковника чернїгівського та не прийшов з хваброю конотопською сотнею у Чернїгов, як йому було писано, а замісць того заполїсковав у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов платьтя, та з півдесятка їх на смерть утопив; а далї як вишукав промеж них відьму, та їй і піддав ся, і чортяцї душу закрепостив, та й лїтав у вирій, мов той птах заморський, що усї люде бачили і дивовались і полякались, а де-яким малим дїтям і переполох виливали, так-то добре командовав пан сотник над своєю сотнею: так за те його з сотничества і змінити…
Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять роти пороззявльовавши, а наш сердешний Забрйоха сидить, мов гарячим борщем похлинув ся, і казати б то, і у горлї застряло; і поблїд, і посинїв, і запінив ся, і сльози пустив. А Ригорович йому і каже: »Оттак-же пане сот… чи то пак вже пане Микито! так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрав ся і вже й писаря не слухав
