дочку і красну і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слїзоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрила ся рученькою, та й дума: »Ох, лихо менї тяжке! Лучше б я його не бачила!… Як то менї його забувати?… Тим-то городянські дївчата… у них і парубки свої, не такі як у нас, що нї на що і дивитись… Піду швидче до дому (а сама нї з місця), стану поратись, робити, то може й забуду… так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая! Тепер сих горішків нїгде не подїваю, так при собі і носити-му, більш нї на що, тільки на память. Хоч-би на сьміх вони менї сказали«… (та сеє думавши, потрясла у жменї горішки, та голосно й промовила:) »чи він мене любить? Цїт, чи лишка?«
— Цїт! і любить тебе від щирого серця! обізвавсь Василь, що́ вже давно стояв биля неї і дививсь на її смуту та не знав, як заняти.
»Ох, менї лишенько!« скрикнула Маруся і стрепенулась як тая рибонька, ускочивши у-в ятїр. »Хто такий? про кого ви говорите?« пита й сама не зна, длячого і об чім.
— Той тебе любить… про кого… ти думала… казав Василь, задихаючись від несьмілости і з ляку, як почув, що вона ма когось на думцї.
»Та я… нї про кого не думала… я так…,« сказала бідна дївка, та й злякалась гріха, що з роду у-перше збрехала; а опісля й каже: »хто б то мене й полюбив?«…
— Марусю, Марусю! каже Василь, тяжко від серця здохнувши; та й впять на-силу дух перевів і каже: я знаю такого…
— »Марусю, Марусю! а ходи-ке сюди!« так кликнула її та ж Олена. Маруся нї жива нї мертва! Злякалась того, що Василь став з нею го-
