зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло і подало звістку. Отто він і пішов, буцїм-то у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумав ся; а у самого аж жижки трусять ся і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От ідуть дївчата; Олена як та сорока скригоче, що́ на ум збреде, а Маруся буцїм-то і слуха, та усе про своє гада… аж зирк! і пізнала свого Василя!… Руки й ноги затрусили ся, у животї похолонуло, і дух занявсь і сама нї з місця.
»Та йди бо швидче!« крикнула на неї Олена: »чого ти зопинаєш ся? і так опізнились.«
— Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що́, каже Маруся, сама ж нї з місця, хоч так би і летїла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що мабуть він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочцї… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути у-купцї з своїм Василечком.
От як почув Василь, що дївчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже: »Добрий-день, дївчата. Боже вам помагай!«
— Спаси-бі!… нехай і вам Бог помага! сказали йому у-в один голос дївчата.
От їм і каже Василь: »Чи не бігла против вас яка собака?«
— Цур їй, пек від нас! каже Олена: ми її не бачили; хиба де біга?
»Ось тутечка тільки перед вами кидалась на людей,« казав Василь: »то проженуть її, а вона відтиля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на всїх так і кидаєть-
