— За-що́, моя Марусенько? сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, і поцїловав щиро.
»Ох, не цїлуй мене, мій сизий голубоньку! Менї усе здаєть-ся, що гріх нам за се… Боюсь прогнївити Бога!…«
— Так я-ж тобі, моя Марусенько, тим-же Богом божу ся, що нема у сьому нїякого гріха. Він повелїв бути мужу і жонї; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерти не розлучали ся. Тепер ми любимо ся; дасть Бог, сповнимо сьвятий закон, тогдї не розлучимо ся по вік наш; а до того часу, як зійдемо ся, нам можно без гріха і любити ся, і голубити ся…
»А не дай Боже, як…« сказала Маруся, та й притулила ся до Василевого плеча; і не доказала і боїть ся зглянути на нього.
— Не доведи до того, Боже! аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала. Буду — каже — тебе, моя зазуленько, як ока берегти. Нїяка скверная, бісовська думка і на серцї не буде. Не бійсь мене, я знаю Бога небесного! Він покара за злеє дїло, усе рівно, що́ за душегубство. Не бій ся, кажу, мене; і коли-б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати і Бога і стид людський, то я тебе обережу, як братїк сестрицю…
»Братїку мій милесенький!« скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивила ся йому у вічи, як тая ясочка, а далї й каже: »Тепер я сама тебе поцїлую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думцї нема нїякого худа.« Та й припала йому на плече, зазираюви йому у вічи, та так пильно, нїби той баранчик, що́ його хотять різати а він жалібно дивить ся, так і вона зир-
