українців, дала до російської армії 3,5 млн. солдатів (за іншими данними — 4,5 млн. із загальної чисельності армії 15,5 млн.), а із Західної, або Австрійської України, з 6,5 млн. українців, що тут проживали, було мобілізовано близько 300 тис. (майже 9% від особового складу австроугорської армії). По-друге, ще під час Першої світової війни в результаті Української революції на Наддніпрянській Україні була утворена Українська Народна Республіка (7 листопада 1917), а наслідком посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях було проголошення 1 листопада 1918 Західноукраїнської Народної Республіки.
22 січня 1919 вони заявили про своє з'єднання. Отже, український народ та його провідники мали вагомі підстави сподіватися на позитивне вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції, тобто визнання права українців на державність. Активних зусиль щодо отримання офіційного запрошення на П.м.к. з метою відстоювати національні інтереси і державність українців докладали уряди УНР і ЗУНР, проте їх звернення та інші акції в цьому напрямі залишилися поза увагою організаторів конференції. За цих умов, 29 грудня 1918 голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР В. Чехівський створив і вислав до Парижа Надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Г. Сидоренком, яка з великими труднощами дісталася Франції лише 20 січня 1919, тобто після початку роботи конференції. Його заступником згодом став державний секретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко. До складу делегації ЗУНР увійшли також С. Томашівський, М. Лозинський, М. Рудницький, О. Кульчицький та державний секретар військових справ ЗУНР полковник Д. Вітовський.
Делегацію УНР поповнили Д. Ісаєвич, В. Матюшенко, О. Шульгин, А. Марголін, С. Шелухин, П. Дідушок. Обидві українські делегації об'єдналися й тісно співпрацювали, хоча між ними не було повного розуміння і єдиної тактики. До них прилучилися представники заокеанської діаспори К. Білик, І. Петрушевич, сенатор Д. Геміль, які сприяли зв'язкам українців з урядовими делегаціями США і Канади, часто були перекладачами і радниками. Оскільки українська делегація прибула на Паризьку мирну конференцію без формального запрошення і відтак не була визнана її повноправним учасником, її члени розгорнули активну пропагандистську діяльність. У першому офіційному виступі голови української делегації Сидоренка — ноті від 10 лютого 1919 — було викладено історію України як колись незалежної держави, наголошувалось на збройній боротьбі УНР проти більшовицької Росії, тобто власне на боці Антанти, і вимагалося визнання УНР як «єдиного засобу привернення негайного тривалого спокою і порядку в Східній Європі», а також висловлено прохання допустити до участі в роботі конференції. Утім подібні вимоги й заклики не змогли вплинути на провідні держави, які, і в
