Таким чином, ідея створення Українського Наукового Інституту (УНІ) полягала у протидії радянському принципові «П'ємонту» і підтримці гасел «прометеїзму», а також у поглибленні співпраці та діалогу українських і польських вчених, зокрема, на рівні інституційної співпраці між УНІ й Інститутом дослідження національних справ. Із останнім впродовж 1921–1926 рр. співпрацювали М. Кордуба, Б. Лепкий, О. Лотоцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький. Інститут дослідження національних справ збирав та аналізував статистичну інформацію про національні меншини, вивчав «економічне підґрунтя української справи в Польщі», провадив етнологічні дослідження Полісся[1].
Безпосереднім попередником Українського Наукового Інституту стали «Вищі Українознавчі Курси» — серія лекцій, зорганізованих культурно-освітньої секцією Українського Центрального Комітету під егідою комісії в складі Олександра Лотоцького, Василя Біднова і Василя Краснопільського. Виклади з історії, етнографії, географії, української мови, військової справи, що їх провадили О. Лотоцький, В. Біднов, Л. Чикаленко, І. Шовгенів, М. Ковалевський, М. Кордуба, Р. Смаль-Стоцький, П. Шандрук, відбувалися щонеділі в приміщенні Східного Інституту. «Вищі Українознавчі Курси» розглядалися як зародок і символічне відновлення таборового Українського Народного Університету,[2] але врешті стали фундаментом наукової установи, позбавленої права дидактики.
Метою УНІ, що постав за наказом Ради Міністрів від 7 березня 1930 року, була проголошена «підтримка тих галузей української науки, для яких відсутні умови вільного розвитку в Радянській Україні», а також підготовка кадрів «для наукової праці» і проведення досліджень «в галузі економічного життя, культури й історії української нації»[3]. Інститут повністю фінансували польські урядові структури: Міністерство віровизнань і Міністерство внутрішніх справ; згодом частину прибутків забезпечував також продаж видань УНІ.
Початково в Інституті були утворені три відділи: українського господарчого та громадського життя; української політичної історії та історії української культури в її нинішньому стані (мова, література, духові течії) і відділ історії церкви[4].
Втілювати в життя зазначені цілі УНІ мав через виклади польською й українською мовами у вищих школах та інших наукових установах, організацію українознавчих курсів українською мовою і публікації. Очолював Інститут директор, який також керував однією з секцій. Науковий секретар був редактором монографічної серії і керував адміністративними справами. До Наукової ради Інституту увійшли Олександр Лотоцький (директор), Роман Смаль-Стоцький
(секретар), Богдан Лепкий і Валентин Садовський.
- ↑ Див.: Działalność Instytutu Badań Spraw Narodowościowych: 1921–1926. — Warszawa, 1936.
- ↑ Wiszka E. Emigracja ukraińska w Polsce: 1920-1939. — Toruń, 2001. — S. 125.
- ↑ Sprawy Narodowościowe. — 1930. — № 1. — S. 58.
- ↑ Звіт Українського Наукового Інституту за час 13.III.1935 — 15.III.1939. — Варшава, 1939. — С. 3.