ного рукопису, з доданням до них инших творів, що також належать Сковороді. Самий рукопис-же старовинного почерку, з портретом на піваркуші, передано після надруковання до бібліотеки Харківського Університету. Старовинний рукопис, про який тут згадується, зберігся досі в бібліотеці б. Харківськово Університету. Поки-що тільки завважимо, що з цього рукопису у тому виданні передруковані: Разговор о том: знай себе, 2) Сад божественных песней, 3) Борьба и пря о том: претрудно быть злым, легко быть благим, 4) Начальная дверь ко христіанскому добронравію, 5) Пря беса с Варсавою.
На-жаль, невідомий редактор творів Сковороди не подав жадних відомостей не тільки про цей оснівний рукопис, котрий він одначе зберіг для нащадків, але й про инші свої джерела. Ми зовсім не знаємо, звідки взяті ті статті, що немає їх у рукопису, якій належить тепер бібліотеці Харк. Універс., а проте усіх таких творів зміщено там (Убогій Жайворонок, Беседа двоє, Самопознаніе, листування з харківськими приятелями, пригоди з життя Г. С. Сковороди й декілька поезій). І між ними ми знаходимо такі, що викликають великий сумнів, а один безумовно не належить Г. С. Сковороді — а саме: подячна ода чорноморців Катерині II за надання їм земель по р. Кубані (ст. 52); „Ой, годі нам журитися, пора перестати“… Г. Ф. Квітка вважав автором її Антона Головатого; і вона без сумніву виникла на Чорноморському ґрунті у чорноморських козаків, і ніяким чином не торкається Г. С. Сковороди. Але цікавим є самий факт надання Сковороді цього українського віршу, що був у свій час популярним; очевидно, тогочасне громадянство дивилося на Сковороду не лише як на мудреца, але й як на поета; всі знали його, як автора пісні „Всякому городу нрав і права“, і ладні були бачити в ньому автора й багатьох инших. І це, як побачимо далі, зовсім не поодинокий випадок. Викликають також сумнів поезії: „Свет“ (ст. 49–51), „Счастіе“ (ст. 51), „Солнце й пташка“ (ст. 52–54); їх немає в тім рукопису, де вміщено збірку поезій Сковороди — „Сад Божественных песней“ і що користувався нею видавець; не найдемо ми їх і в тому спискові „Сада божественных песней“, який ми знайшли і який є автографом самого Сковороди; немає їх і в усіх инших рукописах, що були в наших руках. Самий зміст поезій — шаблоновий; тема першої вичерпується оцими чотирма рядками: „и как счастье служило — нажил я друзей, все тогда манило их к дружбе моей“; кінець її нагадує народню пісню: „Ой, чайка кегиче, і згинь ти, куличе“. В поезії „Счастье“ автор не знає, за які справи взятися йому в житті: одружитися йому страшно, в салдати він не здатний,
