Брати тікали спершу азовським степом до байраків річки Міуса, яку здибуємо в багатьох варіянтах думи (Колибаба співав: „із байраків, із мелюсів вибігає“). Приток Міуса — Кринка (у думі „Кримка“), а сам Міус втікає в лиман Азовського моря. Між річками Міусом та Кринкою й нині є славнозвісна Савур-могила, що згадується мало не в кожній думі, майже як епичний шаблоновий епитет, як представник тих численних могил, „свідків слави дідивщини“, що розкидано їх по всій Україні. Савур-могила має до 50 футів височіні. „Кажуть,“ мовляв кобзарь Остап Вересай: „що ідуть у Ростов чи Марнополь (Маріуполь), [то] за два да чи за три дні її видно, поки дойдеш“[1]. А висока вона через те, „що на могилі стоїть ще могила“.
З басейну річки Кринки брати тікали далі на „степи високі, на великі дороги розхідниї“, це б то до того місця, де їм дорогу пересікав Муравський шлях, про який вже згадувалося, коли йшла мова про наскоки татарські. Як гадають, звався він так від старого міста, тепер слободи Мурахви (Богодухівського повіту на Харьківщині). Вів він з Перекопу до Москви через Таврію, Катеринославщину, Харьківщину, Орловщину й Тульщину. За річкою Самарою (приток Дніпра), через яку йшов шлях, починалися вже „землі християнські“.
По азовських степах нишпорили всюди кримські й нагайські татари, що випасували тут скотину. Коли танув по весні сніг і починала просихати торішня трава, так звана „нежерь“, вони пускали по степу пожари. Коріння перегорало й на пожарині виростала чудова трава.
В думі про „трьох братів азовських“ маємо ми дуже багато живих побутових деталів, хоч все-ж таки не можемо пристосувати її до якогось певного історичного факту. Тут маємо просто типовий образ втечі з неволі. Всі численні варіянти нашої думи поділяються на два гуртки, з котрих кожен має свій особливий кінець: одна редакція за-
- ↑ Пк. 294, ст. 7–10 (матеріалы).
