Вже було зазначено вище, що зміст дум завжди реальний. Тому бачимо ми в думах малопомітні сліди фантастики; казка зовсім не відбилася на думі. Чужоземних впливів в думах теж знайдено дуже мало; найбільш цікава з цього боку дума „про Олексія Поповича“ (див. примітку до № 17).
Однією з головніщих властивостей стилю українських дум треба вважати їх своєрідний віршовий склад, що утворився під впливом схоластичного складового (силабичного) віршу. Силабичний спосіб віршування має основою вживання рівного числа складів в двох віршиках, що стоять поряд. Кількість складів звичайно буває ріжна — від чотирьох до тринадцяти. Силабичний спосіб віршування відповідає тим мовам, котрі мають наголос завжди на певному складові слова, як, наприклад, французька, що має наголос на останньому складові слова, або польська, що має наголос на другому складові з кінця. Силабичний вірш звичайно має одну або дві цезури — запинки серед віршу, й рифму — суголос кінця одного віршу з кінцем другого. Складовий спосіб віршування в XII–XIII вв. поширився у Франції. Звідти перейшов він у Польщу, а з Польщі до нас на Вкраїну. Польська мова, як вже зазначено вище, має завжди наголос на другому складові з кінця слова, й найбільш відповідною характеру польської мови є так звана жіноча рифма — з наголосом на другому складові з кінця слова. Українська мова не має певного місця, де падає наголос, — вона однаково легко вживає й так звану чоловічу рифму (з наголосом на останньому складові слова: „почуття̀“—„життя̀“), й жіночу („віко̀нце“—„со̀нце“), й дактиличну (з наголосом на третьому з кінця слова складові: „розголо́ситься“—„про́ситься“). Але силабичне віршування прийшло до нас через Польщу, й тому довгий час мусили ми користуватися лиш з силабичної жіночої рифми, яка ще до того повинна була майже завжди бути дієсловною.[1]
