а врешті велика площа України вкривалася верстов на 500, а иноді й більше упоперек кількома сотнями татарських загонів, немов павутиною. Після того татари починали ловити людей, вязати їм за спини руки й займати до своїх таборів. Ловили татари людей і по селах, і у полі під час жнив або сіянки. Змагання з татарами в селах майже ніколи не бувало, бо селяне не мали зброї, всяк скусував тільки втекти й переховатись; коли ж траплялося, що хтось змагався, так того зараз же вбивали. По містах людність инколи встигала озброїтись і оборонялася від татар. Тоді татари, натрапивши на опір, посилали до головного або другорядного табору по допомогу. Певний захист од татар був тільки по замках та фортецях, на які татари нападали дуже рідко, бо під час несподіваних наскоків вони не возили з собою гармат.[1]
Зігнавши людей докупи, татари запалювали села, а тих людей, що не були придатні на продаж, вбивали (на них вчилися, між иншим, стріляти з лука татарські хлопці). Всі, хто міг утекти, ховалися по лісах, а то й у воді. Византійський імператор Маврикій (VII в.) розповідає: „Словяне краще других народів вміють ховатися по річках, де вони довго можуть зоставатися під водою; це роблять вони при наглих нападах ворогів на їхній край. Вони спускають у річку довгу для того пристосовану очеретину, з середини продовбану, й лежачи держать один кінець у роті, а другий поверх води. Через очеретину вони дихають і зостаються так доти, поки мине небезпека. Ворог, який не знає цих хитрощів, думає, що то просто очерет, який звичайно росте над річкою. Коли ж по руху або розрізу очеретини він догадується, що то хитрощі, він протикає очеретиною роти словянам, або витягає з води очерет, а з ним і людей, що не можуть більш сидіти у воді“.[2]
Ховатися коло річки було не зовсім безпечно й через те, що чайки й всякі инші водяні птахи ввесь час хвилювались і скиглили, літаючи над тим місцем, де переховувався втікач.
